« Як помирає вільний інтернет… | Головна | Ранковий біг взимку »
Особливості президентства в Україні
Додав Ingwar | 2010-01-14
Дуже скоро в Україні стартують Вибори Президента: багато кандидатів, багато обіцянок… Вони всі сподіваються, а деякі навіть мріють отримати владу. Це їх справа. Єдине, чого ніхто з них не усвідомлює – це те, що у разі перемоги стане загальним «посміховиськом»… Чому? Все дуже просто – не люблять у нашій країні президентів, осміюють їх та не поважають. В Росії, наприклад, правителів люблять, ще з часів царя, у Білорусії – «батько», якого, якщо хтось в країні не любить, але поважає точно; у країнах Азії, через особливості релігії, голова країни теж в пошані. А в Україні? В Україні хто б не був президентом – поважати його народ не буде. Це, так би мовити – національна риса, яка виникла дуже давно. Про це, чесно кажучи, і стаття, яку я написав ще перед попередніми Виборами Президента (нічого не змінилося), її навіть десь публікували 
. Стаття вийшла Дуже велика, вона здебільшого про Історію (без політики). Кому цікаво – переходимо за посиланням.
„…В недостойних людей немає достойних провідників”
Лев Силенко „Мага Віра”
Президент – це атрибут демократії, який представляє державу на всіх рівнях. В Україні посада президента з’явилась разом з Незалежністю, хоча традиція обирати лідерів сягає багато століть у давнину.
Зараз в Україні існує численна кількість різноманітних ідеологічних течій, в яких орієнтуватися з кожним днем стає дедалі важче звичайним людям, і, безумовно, кандидати у президенти підтрумують ту чи іншу ідеологію. І дуже важко зрозуміти яка саме ідеологія, який саме президент потрібні державі (а не особисто громадянину). А про якусь ідеологічну єдність громадян України взагалі мова не йдеться. Тим більше, що українці з часів Радянського тоталітаризму звикли, що їм не треба цікавитися політикою, не треба напружувати себе і обирати когось, не треба мати якихось критеріїв вибору „гідного” представника своїх інтересів і. т. ін. Тому і зрозумілий результат – незадоволення своїм президентом (обраного більшістю), глузування з нього, обмовлення…
Але насправді проблема не тільки в цьому, вона набагато складніше і стосується менталітету нації, її традицій, релігії…Поглянемо на неї в історичному контексті.
В часи Київської Русі український народ був дуже відданий своїм провідникам, шанував їх, захищав.
„Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої положимо” – говорили воїни Святослава в найскрутнішу годину ратного бою. Чому вони плекали культ провідника ? Тому, що вони не були зіпсутими людьми; вони жили підсвідомими (природою регульованими) законами збереження роду свого.
… Вони знали, що коли не поклонятимуться рідному братові (згусткові мудрості і душі народної) володареві Святославові, то тоді … вони утратять культ володаря (того, що їм дарує волю), і тоді виникне „смута” – кожний хотітиме бути провідником, а тому, що кожний не може бути провідником, армія поділиться на десятки ворогуючих груп, які самі себе зацькують, самі себе помордують, самі себе завоюють, відкривши шлях на свою вітчизну для різних мандруючих орд…” [1]
Впав на Русі (Україні) культ рідного провідника тому, що на його місце прийшов культ чужого провідника – грека – митрополита, який, отримавши владу над душами українців почав урочисто і відверто обмовляти радних українцеві провідників у церкві, глузувати з українських традицій, обрядів і ,головне – Богів: наче з диких тварин у зоопарку.
Це лише початок душевної хвороби української нації, яка (хвороба) найкраще (дуже показово) проявилася в Історії України в часи існування іншої держави – Запорозької Січі, де своїх представників (лідерів) – отаманів та гетьманів косаки теж обирали.
Навіть Карл Маркс, який не був демократом, бо вірив, що „…цілі можуть бути досягненні тільки насильственним поваленням всього існуючого ладу” [2] – хвалив Запорізьку Січ, що вона – демократична і гудив царя Московського, що він – деспотичний.
Чому запорожці не відродили культу провідника – державника, чому не стали творцями многовікової держави, імперії ?..
Тому, що вони, вибравши отамана, мазали йому голову болотом, щоб „не зазнавався”, тобто, щоб провідник знав, що запорожці, викрикнувши інше ім’я, підкинуть шапки вгору і виберуть нового отамана , „слухнянішого”.
Коли новий отаман набридне, продадуть його перед боєм чи після бою. Чи можуть такі люди мати провідника (архітекта держави) ? Ні. В їх – недисциплінована мудрість, бо там, де покірний провідник і непокірні йому підлеглі – немає дисциплінованої мудрості.
Українці, єдиний народ (?), який віддавав своїх провідників катам на катування, кажучи: „Другого виберемо, а ви цього катуйте.”
Так, у 1569 році, під час тимчасового перемир’я, польський провідник Жолкєвський звернувся до косаків, сказавши, що вони отримають „добре життя”, коли видадуть в польські руки своїх рідних безстрашних провідників.
Косаки підступно пов’язали провідників Наливайка І Шаулу, і віддали їх на смертні муки польському провідникові Жолкєвському. І вже хотіли вертатися під теплі стріхи.
Польський провідник Жолкєвський прийняв зв’язаних українських провідників Наливайка і Шаулу з рук українських і наказав своєму війську посікти на капусту двоноге „бидло”, яке свою шкуру рятуючи, продає рідних провідників.
Різанина була велика. Обеззброєних „ козаків так рубали немилосердно, що на милю, а може й на більше, труп лежав на трупові, оповідає поляк” [3].
Немає в світі такого народу, який би мав пошану до тих, що продають рідних провідників. Горді і дисципліновані народи Євразії ознайомлені з історією Наливайка і десятком таких, як він провідників українських.
Як люди звуть тих синів, які свого тата зв’язали продали в неволю, щоб купити собі волю чи влаштувати вигідне безтурботне життя ?
Провідника Наливайка поляки катували дванадцять місяців, „випитуючи про його зносини з сусідніми державами і різними людьми”[3].
Поляки відрізали Наливайкові руки, ноги, і відрубали голову. Поляки твердять, що Наливайко, підпливаючи власною кров’ю, мав велику спрагу, але води не просив.
Інші польські літописці зазначають, що український провідник Наливайко був посаджений на розпеченого залізного коня, на його змучену голову була надіта колюча залізна корона, на якій написано „Krol Ukrainy”.
Ось які є випадки в нашій історії…
Просто українці, бувши у рабстві багатьох держав звикли бути рабами, а раби не здібні шанувати провідника, не призначеного чужиною, тобто такого, якого вони самі виберуть.
Це помітно навіть в наш час, коли дуже часто можна почути, що там, у якійсь країні президент краще, нам би його (наприклад, президент Росії) і все було б гаразд. Але жоден видатний провідник світу не здібне мобілізувати народ, в якого недисциплінований розум, утрачена національна мораль, зниклий культ провідника.
Зрозуміло ж, що провідник найбільше наражає себе на обмовлення, бо його завжди найкраще видно. Немає (і ніколи не було й не буде) в світі такого провідника, якого б не можна було обмовити, назвати самолюбом, нездібним, неморальним. Визначні і невизначні провідники були обкидані болотом, гнилими яйцями і цієї „пошани” не обминули ні королі, ні сільські старости.
Незважаючи на те, що в біографіях провідників багато „тіні” і „плям”, вони були і вічно залишаються великими і неповторними провідниками Людства. Всі вони мали більші чи менші вади (а хто їх не мав?) тому, що вони були дітьми Людства, яке багате на любов і ненависть, на святість і гріхи, на добро і злочини.
І Історія оцінила кожного провідника не по тому, які він мав чи не мав вади, а по тому, що він за своє життя створив.
Легко можна помітити, що мудрі народи не добачають особистих вад своїх провідників, стараються приховати їх так, щоб в інших країнах ніхто не знав про них. Бо, коли весь світ знає, що народ країни глузує з вад своїх провідників, тоді цей народ і цю країну в світі ніхто не поважає, ніхто не рахується з інтересами цієї держави.
І, крім того, вороги України нічого в світі так не бояться, як виникнення між українцями культу провідника. Вони, як державні люди, добре знають, що культ рідного провідника – шлях до рідної Волі.
Вони (вороги) витрачають великі скарби, щоб кожний український провідник був між українцями неавторитетним, спровокованим, обмовленим. Їм легко українськими руками нищити українських провідників тому, що українці (може єдина нація в Європі), не мають національної дисципліни, утверджених основ родової моралі, відповідальності, гордості. Їхня церковно – християнська мораль побудована на основах побожної, скромної, рабської етики.
Тож можна зробити висновок, проблема недовіри українців своєму президентові походить не від особливостей президента (тут немає різниці хто б їм був), а від відсутності культу рідного провідника, котрий почав гинути після „втрати” українцями рідної віри (яка їх єднала і плекала в них дисципліновану мудрість і мораль, регульовану справжніми законами – законами Природи), а також завдяки поганій звичці – бути рабами. Коли у народу прокинеться гордість за свою країну та щира любов до неї, тоді провідники й отримають повагу та пошану.
ЛІТЕРАТУРА: 1.Лев Силенно „Мага Віра”/ 2.Карл Маркс „Комуністичний Маніфест”/ 3. Михайло Грушевський „Історія України”